У мене є таємниця — і я ніяк не можу зважитися відкрити її своєму чоловікові! Як мені поступити в цій ситуації?

Коли я вийшла заміж за Миколу, у мене вже була дочка Іринка, якій на той момент виповнилося 3 роки. Чоловік прийняв її як свою і у нього ніколи не виникало ніяких натяків на те, що вона йому не рідна; дочка також сприймала його як батька. У нас народився син Артем, йому зараз 5. Всі ці роки ми жили щасливо і добре: сім’я, щасливі діти, достаток у домі. Сварки, якщо і виникали, то дрібні, і не коштували нашої уваги. Я ніколи не розповідала чоловікові про батька Іри, хоча він іноді і намагався дізнатися. Я відмовчувалася, або просто перекладала тему. Але всередині мене турбувало те, що я не розповіла чоловікові всієї правди. А вона непроста. Ще до одруження я працювала медсестрою в пологовому будинку. Я обожнювала свою роботу — жахливо радувало те,

що я є свідком народження нового життя — унікальна можливість споглядати радість материнства і щастя в очах людей. Але траплялися й сумні історії, коли матері відмовлялися від дітей. Ні, я їх не засуджую, мені їх шкода. Як і дітей. І ось одного разу я дізналася, що молода дівчина, якій щойно виповнилося 16, народила здорову дівчинку і відмовилася від неї. Я настільки пошкодувала дитини, що вирішила допомогти їй. Моїм рішенням було — забрати дитину собі. І про це я поговорила з керівництвом лікарні. Звичайно, молодий і неодружений дівчині дитини не хотіли віддавати. Але я знайшла вихід — домовилася з одним про одруження для галочки, і це допомогло. Іринку мені дозволили удочерити, а з Петром, іншому, ми пробули в шлюбі всього рік — так і не проживши разом жодного дня. Донька не знає, що вона не рідна, і я боюся їй це розповісти. І мене мучить ця таємниця — і я відчуваю, що обманювати рідних не дуже правильно, але що я повинна робити? Я не готова відкрити всі секрети так відразу …