Не чекала я від свого чоловіка такого: він заявив, щоб я погоджувалась на мінімальні аліменти, бо в суді я все одно програю!

У 35 я вийшла заміж, моєму обранцю було 24. Але ми любили один одного і не звертали уваги на чужі думки. Через півроку після весілля народилися Лизонька та Лідочка. Володя любив дівчаток. Потім усе пішло якось негаразд. Володя дедалі частіше став затримуватись на роботі. Іноді не ночував. Я розуміла він старається для нас з дівчатками. Дорожували товари у магазинах, а ми цього не відчували. Володя залишав мені на господарські витрати по 3000 гривень на тиждень. Нам цього вистачало. Я обходилася без няньок, повертатись на роботу не поспішала. Материнське почуття захопило мене з головою. Мабуть, я дуже помилилася. За рік я одужала на вісім кілограмів і відчувала, що невпинно набираю вагу. Як тільки мої донечки засинали, Мені хотілося їсти. Дівчатка зростали, витрати збільшувалися. Володя став залишати майже 4 тисячі на тижні. Він усе частіше був на підробках і приходив додому, якщо чесно, лише спати. Ми займалися досить рідко. Вранці я не знаходила його поряд із собою.

Він після того, як я засинала, крадькома йшов спати на кухню. На диван. Там його, накритого пледом, я знаходила вранці. Він казав, що пішов, бо вночі палить і не хоче нас будити. В одну з поодиноких ночей я запитала Володю, скільки він заробляє загалом. Він відповів сухо, питанням на запитання: «Тобі що, не вистачає?» Вранці на кухонному столі я побачила 5 тисяч я зрозуміла, що Володя нас любить. Так тривало майже півроку. У понеділок він регулярно залишав по 4-5 тисяч. Його не було дві доби. Увечері він прийшов. Навеселі. Усміхався. Зібрав у валізу свої штани та сорочки і попрямував до виходу. Я стала перед дверима: — Ти йдеш? – Так. Іду. — Чому? — Мене верне. — Від чого? – Від твого меню. — Воно не моє. З магазину. – Одна страва твоя. – Яке? — Це вже не важливо … — А діти? — Я подбаю про них… За тиждень він перерахував мені на картку 5 000 гривень. Я сходила та зняла. Я не марнотрата. Я розумію, що десь далеко від столиці живуть люди, які можуть так жити всією сім’єю за такі гроші. На 5 тисяч на місяць. Але я не можу. Я не хочу ростити дітей, які потребують лише їжі та одягу.

Я хочу виховати з дівчат корисних світу, гідних людей. Вони не повинні думати про шматок хліба та про те, що одягнуть уранці. Їм має бути відкритий простір вибору. Я зателефонувала Володі та сказала, що подам позов на стягнення аліментів. Він, як мені здалося, був незворушний: — Подавай, я чекаю. Але якщо хочеш – можеш не бруднитися з юстицією. Моя судимість дітям нічим добрим у майбутньому не обернеться. Давай домовимося. Я виплачуватиму по 12 000 гривень на місяць, а ти даватимеш мені розписку за кожне перерахування. Можливо, я ще тисячу даватиму тобі, щоб ти купувала дітям гостинці. Якщо звернешся до суду, отримаєш 1/3 мого офіційного доходу. Це лише три тисячі гривень. Думай. Більше не отримаєш. — Володю, але раніше ти загалом давав мені 20 тисяч. — То було раніше. Тоді я ще іноді скористався тобою. Тепер усе змінилося. Вибач. У цьому житті за все доводиться платити. — Я зрозуміла. А дітей тобі, Володю, не шкода?

— Якби не діти, ти не отримала б жодної копійки. Він поклав слухавку. Я сиджу і думаю. Що робити? Як несправедливо влаштовано життя. Ці сірі зарплати просто нестерпні. Юрист сказав мені: «Погоджуйтесь, вам це вигідно. Інакше, ви отримуватимете стільки, скільки сказав ваш колишній чоловік». Я зателефонувала Володі і сказала, що погоджуюся. Він відповів нахабно: «А хто сумнівався?» Завтра ввечері, о 19.00, прийдеш до кафе «Спуск» та принесеш розписку на 5 тисяч. Поки що» У кафе він сидів та вечеряв. Я подала йому розписку. Він вийняв смартфон і зробив вирахування. Він сидів такий щуплий і з брудними черевиками. Мені стало його шкода. Я запитала: — Володю, а на гостинці дітям ти сьогодні не даси? І взагалі, чи в тебе є в житті жінка? Він, мабуть, зрозумів, як я дивилася на його черевики. Проковтнув шматок котлети, прибрав ноги під стілець, на якому сидів, і відповів:

— Гостинці потім. За два тижні привезеш сюди дочок – розрахуємось. Я хочу подивитись, як ти їх утримуєш. Може, час на опіку звертатися. А в душу мені не лізь. Жінок у світі багато, ти не одна. Я вислухала його та пішла. У купила їжу та вина. Якогось вірменського. Вдома ревіла, ревіла… Безнадійно. Наступного тижня доведеться влаштовувати Ліду та Лізу в ясла, а самій йти на колишню роботу. Відновлять чи ні, не знаю. Можливо, доведеться шукати нову роботу, із сірою зарплатою. Нехай хоч із якоїсь. Настав час довести йому, що я не потребую подачок. А аліменти йому доведеться платити. Нехай 1/3 від зарплати, але все одно завтра подам заяву до суду. Нехай живе.