Дівчина Довгі Роки Чекала, Коли Її Батько Повернеться Додому. І Ось Одного Разу, Коли Вона Приїхала Додому На Великдень …

Приїхавши на вихідні в село, Леся металася з однієї хати в іншу. На околиці y старій халупі жив батько. На сусідній вулиці — мати. Років сорок тому, ще в молоді літа, вони раптом розбіглися. Тому Лесі, їх єдиної дочки, шкода було обох. Зазвичай після обіду, коли вже справлялася з домашньою роботою, Леся нашвидку обідала — їла хліб з варенням, запиваючи молоком. Тоді мати знала, що дочка зібралася до батька. — Знову до старого біжиш? — бурчала собі під ніс. — Скільки можна за ним доглядати? Бач, не має він сил. А коли він в молодості скакав, то мав здоров’я? — Мама, він також мені рідний, як і ти, — з притиском відповідала. — Еге, еге … може, і його Сонька теж рідна? — Ну, скільки можна! Соньки немає вже давно, a ви все ніяк не забудете!

Леся грюкнула дверима і поспішала до тата, згадуючи, як батьки розбіглися. Те було напередодні Великодня. Ту сумну ніч, у яку лила сльози, запам’ятала на все життя. Хоч і було всього шість рочків, a зрозуміла: між батьками щось сталося. Мама плакала, лаялась на тата, називала його паливоду. І поставила перед носом валізу: — Тут твої речі, я вже все склала! І щоб мої очі тебе більше не бачили! — Я не винен перед тобою, — батько розгублено стояв посеред двору. Він, напевно, не вірив, що Ліда ось так просто прожене його з хати, яку своїми мозолями звів за одне літо. Повірила не йому, a пліткам! — Не плач, маленька моя, — пригорнув до себе доньку Лесю. — Я тебе не покину …

Папа пішов жити в стареньку батьківську хатину, покриту ще соломою. Латав то дірявий дах, то облуплені стіни. І, як обіцяв, не покинув свою дочку. Кожен день після роботи приходив до воріт, куди вибігала Леся, і тикав їй то кульок цукерок, то якусь шпильку. А на Великдень завжди чекала від нього нове платтячко, в якому крутилася перед дзеркалом. І в перший клас за руку вів, і на всі свята приходив, і городи матері обробляв, і частину зарплати приносив, і будинок ремонтував. Словом, y школі однокласники навіть не здогадувалися, що Лесин батько не живе з сім’єю. Уже коли підросла, то дізналася, що розлучилися батьки через людську заздрість. У селі вони були гарною міцною сім’єю. Ось комусь щастя і муляло очі. А особливо колгоспній бухгалтерці, у якій все було, та тільки жоден чоловік в її будинку не затримувався — такий мала недобрий характер. Вона і пустила слух no селу, що Павло, Лесин батько, зачастив до неї.

Коли Ліді це сповістили, відразу ж, не розбираючись, виставила його за двері. І хоча він не ходив до бухгалтерки, мати не вірила жодному слову чоловіка. А з часом зрозуміла, що погарячкувала. Адже всього через рік сама бухгалтерка зізналася Ліді, що вигадала ту зраду. Так «віддячила» за те, що Павло вибрав не її, бухгалтерку, яка ще зі школи кидалася за ним. Тепер мама знала, що батько не винен, і може, навіть повернула б назад. Але він вже не просився, бо до нього пристала жити бездітна вдова Соня. Ця дивна добра жінка завжди привітно приймала Лесю. Купувала їй гостинці, додому не відпускала без пирогів або відра шовковиці. Тому Леся ніколи не ревнувала тьотю Соню, a завжди дружелюбно ставилася до татової дружини. Правда, довго вони разом не прожити. Якось взимку Соня застудилася і її не стало …

Після того і батько, і Леся просили маму прийняти його назад. Та y Лідиній душі знову запанувала лють: через втрачені роки, ревнощі до Соньки, з якої чоловік жив y радості. І вона вперлася, сказавши: — У молодості обійшлася без шолома, так і на старості не треба. Хоч їй на той час було всього 45. З тих пір батьки жили самотньо в своїх будинках. Ні Ліда, ні Павло так і не одружилися — вікували самотньо, як билини в полі. А Леся десятиліттями розривалася між обома. Батько з радістю зустрів дочку. Спершись на коцюбу, стояв біля воріт і видивлявся, чи не з’явиться на вулиці фігура його улюбленої дочки. — Лесюня, — замахав палицею, непомітно змахуючи сльозу, — прийшла … а я вже думав, шо не приїхала. Леся обняла старого батька, пригорнула до себе, і так защемило на душі: став згорблений, сивий, нещасний. Кинулася відразу за роботу — і через годину в будинку блищала чистота.

— Знаєш, дитино, знову просився до матері назад, a вона — ні в яку, — журився. — А мені тяжко, та й тебе не хочу зачіпати. Клопіт з нами маєш. Мабуть, прийде до мене аж до кінця віку Марта-сусідка. Вона сама, я сам, таки легше буде … Що повинна була відповісти на його слова? Розуміла і шкодувала. А коли новина, що батько хоче оженитися, переказала матері, та ошелешено сіла на диван: — То, може, і я можу піти заміж, коли він на старості вирішив! Обидва посмішимо людей. — А я вас не раз просила: Зійдіться, — мало не з плачем кинула Леся. У пригніченому настрої поїхала додому. А повернулася через тиждень-y суботу перед Великоднем. І застала таку картину … Поки з чоловіком заносили в будинок сумки, краєм ока помітила, що двір вже заметений. Коли мати встигла? Запитала її, a вона змовчала, нічого не відповівши. Леся розкладала на кухні продукти, готові страви, що привезли з міста, a ніс лоскотав запах випеченої паски, як в дитинстві. А ще погляд раптом вихопив на вішалці між жіночого одягу … чоловічу куртку. Аж в піт кинуло від цієї здогадки.

Невже мати прийняла бригадира Іллю, який останнім часом сватався ?! Не могла почекати, щоб свята пройшли? — Хто тут? — в серцях кинула. Мати зніяковіло відвела погляд, і раптом рипнули двері з кімнати. У будинку запанувала тиша. То на порозі стояв … батько і винувато дивився на дочку, зятя, онуків. — Чи приймете? — запитав кволим голосом. — Папа! — Леся, як мала дитина, з плачем кинулася батькові на груди. Ніколи не думала, що мати опам’ятається і таки прийме його на старості. Вперше за 40 років рідні люди зібралися на Великдень за сімейним столом. Це був найщасливіше свято за стільки років, коли Леся, її батьки, діти, чоловік разом помолилися, запалили свічку, a потім жартували і веселилися. Розчулено дивилася, як мама з посмішкою догоджала татові, a він непомітно торкався її руки.Паску упереміш зі сльозами радості смакували в цьому році