Вони ж трійнята. Ви що всіх заберете?

Мене звуть Мила. Мого чоловіка Саша. Ми одружилися сім років тому. Весілля було пишне і веселою. Гості від душі бажали нам любові, взаєморозуміння і, звичайно ж, дітей. За ними ми і поспішили відразу після весілля. Перша моя ваг ітн ість була невдалою. Друга ваг ітніс ть була ще гі ршою за першу. А після опе рації мені винесли стра шний верд икт — я ніколи більше не зможу мати дітей. Тепер вже наше го ре було безмежним. Ми з Сашком обидва сильно пере живали. Стали жити для себе, наживати добра. Але ось нам вже по тридцять. У нас є все необхідне: квартира, дача, дві машини. Ми двічі на рік розважаємо себе подорожами за кордон, але відчувається в нашому житті якась порожнеча Саша першим заговорив про усин овле ння: — Міл, може візьмемо когось із ди тбуди нку? У всіх діти, всі тільки й говорять про візках, самокатах і мультиках теж хочеться, ростити дитину — Саш, я думала про це, але якось боял ася тобі запропонувати А ти кого хочеш? Хлопчика чи дівчинку?

— Мені все одно, але більше, напевно, дівчинку, хочу як принцесу її ростити! — Ок. Згодна. Ми стали збирати доку менти. Наші матеріальні показники дозволили отримати дозвіл на уси новлен ня дуже швидко. І ось настав той урочистий день, коли ми приїхали в ін те рнат. На новонаро джено го ми не розраховували, чекати довго, а ось старших діток там було повно. Дітки грали на майданчику. Ставши віддалік, ми стали розглядати їх всіх. Раптом я відчула, що хтось тягне мене за поділ. Опустивши очі, я побачила дівчинку, біляву зі смішними веснянками. На вигляд їй було років три-чотири. Вона посміхнулася і запитала мене: — Тьотю, а ви не моя мама? Моє серце мало не зупинилося. Я навіть не знала, що й відповісти, але сль ози зрадницьки потекли з очей і слова самі зірвалися з моїх губ: — Так, моя люба, ми з татом прийшли за тобою! Саша взяв дитину на руки, і ми попрямували до дире ктора ди тяч ого буд инку. Його звали Олексій Павлович. Побачивши у нас на руках цю дівчинку, він похитав головою з якимось жалем і попросив вихователя забрати дитину. А нас повів до кабінету для розмови. — Розумієте тут все складно ця дівчинка не одна Я перебила Олексія Павловича:

— Ну і що, візьмемо обох! У неї братик? — Ні, у неї дві сестри: вони трійнята. Всіх заберете? Ми з Сашком дружно заплескали очима. Три однакових принцеси? Таке хіба буває? — Від них відмовилися батьки? — Їх мама — наша вихованка. Молоденька була зовсім, коли зав агі тніла А тут відразу троє, ось і не впорався її орг анізм: дітей врятували, а її ні немо влятами їх ніхто не взяв. Ну, кому потрібні відразу троє? А розділяти таких можна! — Нам потрібні! Впевнено сказав Саша, і встав зі стільця. — Ходімо, показуйте вже всіх! Як їх звати? — Маша, Даша і … Саша — тезка вам буде … Ми поспішили до принцес. Вони відразу поставилися до нас, як до рідних, завалили питаннями і розповідями. Через кілька днів ми вже вп’ятьох поїхали вибирати нову велику квартиру, адже для нашої, тепер вже багатодітній, сім’ї місця потрібно було багато!