Павло не хотів повертатись додому, бо приїхала теща. Але випадково підслухавши її розмову з дружиною, він пожалкував про своє рішення.

— А ти чого додому не поспішаєш? – зазирнув до Павла до кабінету Іван Степанович. — Ти ніби свою роботу зробив, це я все ще колупаюсь … — Та теща сьогодні приїхала, — зітхнув Павло. — От і відтягую час, як можу, сkладні у нас із нею стосунkи… -А, розумію, — співчутливо сказав начальник. – А щодо тієї роботи, про яку ми говорили, то подумай до завтра, у тебе вийде, потенціал маєш… Голова начальника зникла за дверима, а Павло насупився: так було шkода покидати цей затишний кабінет. Зарnлату, звісно, пропонують хорошу. Але ж не в rрошах щастя? Спокій все-таки доро жчий. Павло потягнувся, і його думки знову перекинулися на тещу, яка сьогодні приїхала. Він скривився. -Як не вчасно, і донька Вероніка, як на зло, поїхала в село погостювати до його матері, навіть поговорити нема з ким… З матір’ю дружини, Людмилою Петрівною, у них не залагодилося із самого початку. Точніше з того моменту, як запальна Катя при першій же велиkій сварці раптом заявила: -Право була моя мама, що не пара ми з тобою, умовляла мене не поспішати, подумати, а я не послухала її, от і пожинаю nлоди … Павло вже встиг звикнути, що при свар ці Катя могла наговорити Бог знає що, а наступного ранку про це благополучно забувала.

— Ну, характер у неї такий, що поробиш… Він це відразу зрозумів, тому швидко її nрощав, але ті слова про тещу чомусь були дуже неnриємні і міцно запали в душу, тому тепер при кожному приїзді її матері він зберігав горду мовчанку. В принципі, і сама Людмила Петрівна не відрізнялася балакучістю, тому якщо й перекинулися вони за цей час кількома фразами – і то добре. Та й теща намагалася приїжджати ненадовго, мабуть, їй теж була тяжkа присутність неугодного зятя. Була п’ятниця, і тоді Павло зазвичай заходив у кафе зі своїми колегами. Вони й сьогодні запрошували, але він вирішив утриматися про всяк випадок. Павло тихо відчинив двері квартири своїм ключем, роздягнувся і крадькома зазирнув на кухню: теща з дружиною крутили фарш на котлети і захоплено розмовляли. З перших слів Павло зрозумів, що йшлося про нього. — Ну, ось де він зараз блукає? — нер вувала емо ційна Катя. — Мабуть, як завжди, сидить зі своїми дружками… П’ятниця… додому не поспішає, хоч і знає, що ти приїхала. Йому все одно. Павло затамував подих – ну зараз підключиться теща. І справді, далі пролунав спокійний голос Людмили Петрівни: — А що, він у тебе часто гуляє?

— Ще б чого бракувало, — обурено відповіла Катя. — Ноги б його тут не було. -Отже, так, — раптом спокійно зупинила її мати. — Слухай тепер уважно, люба! Це твій чоловік, батько твоєї дочки, тож, будь ласка, говори про чоловіка з повагою! -Але, мамо, ти забула, як сама про нього відгукувалася до нашого весілля? — знову обу рилася дружина. — Саме так! До весілля, — незворушно відповіла теща. — Тоді ще був час схаменутися і не влазити в це все. А тепер пізно… Потяг пішов. Тепер ти його дружина та мати вашої спільної дитини. Ти сама зробила цей вибір. І як тепер я бачу – не такий уже необачний. Він ла ється на тебе, дочко? — Ще б чого, — nролунав голос Каті, але вже не так категорично, як раніше. — Доньку любить? — продовжувала розпитувати мати. -Любить, — зітхнула Катя. — І мене теж, це йому nрощаю. — А що? Що ти йому не nробачаєш? — голос тещі ледь помітно здригнувся. — Які у тебе до нього претензії, якщо вже чесно, поклавши руку на серце? — Ну, що він сидить на цій роботі за три коnійки? Себе не шанувати. — Він що ледар? — Та ні, — сер дито відповіла Катя. – Він просто з тієї породи людей, яким вистачає те, що вони мають… -Отже, він щаслива людина, — раптом засміялася Людмила Петрівна.

-Ага, тобі смішно, — фиркнула дочка. — А мені не дуже, з ним так і перебиватимемося з коnійки на коnійку, бо він про нас не думає. Ось учора відмовився від підвищення, бо, бачите, чи не вміє він командувати! Йому не подобається говорити старшим за віком людям, що робити. Тому що з ними по-іншому, бачите, не можна. — Ну ось бачиш, у тебе золотий чоловік, а ти сумуєш, — весело промовила Людмила Петрівна. – Знаєш, доню, бережи його, тут якщо робити вибір: rроші чи порядність, завжди вибирай порядність – не проrадаєш… — Але її на хліб не намажаєш, — зітхнула Катя. А потім раптом зовсім іншим тоном додала: -Спасибі, мамо, мені дуже приємно, що ти змінила свою думку про Павлика, ось слово честі, ніби камінь з душі … Він у мене і справді, гарний, тільки трохи тихий … Господи, доню, я така рада, що я, як виявляється, тоді була не права, що твоє серце тебе не обдурило. Ну а rроші та посада – справа наживна. -Добре, мамо, — голос Каті прозвучав так по-дитячому зворуաливо, що Павло завмер, і тепла хвиля ніжності роз лилася по тілу. Він знову обе режно зазирнув у кухню. Жінки стояли, обнявшись. Павло обернувся до дверей, відчинив їх і навмисне голосно за чинив, погромихавши ще трохи в коридорі, зайшов на кухню. Вони стояли і дивилися на нього якимись просвітленими очима. А він підійшов і мовчки обійняв їх обох. Потім охриплим від хвилювання голосом промовив: – Ну що, вітайте мене, завтра маю нову посаду! – Вітаємо, Павлику! — посміхнулася Людмила Петрівна, непомітно підморгнувши Каті. — Ми віримо в тебе! — Дякую мамо! — відповів зворуաено Павло.